Її кар’єра почалася стрімко й несподівано — у 1944 році. Двадцятидворічна співачка вийшла на сцену нью-йоркської Метрополітен-опери, що одразу зробив її ім’я відомим у світі мистецтва. Спершу виступаючи як сопрано, а згодом перейшовши до мецо-сопрано, Регіна Резнік здобула світову славу й утримувала її понад сорок років. Історію успіху цієї талановитої дівчини з Бронкса читайте на bronxski.com.
Мрійливість та практичність, що привели до цілі
Регіна Резнік народилася 30 серпня 1922 року у Бронксі, у родині єврейських іммігрантів з України — Сема та Рут Резнік. Її батьки прибули до Америки на острів Елліс у важкий час, ще до її народження, тож дитинство дівчинки почалося вже в шумному та різнобарвному Бронксі.
Ще змалку Регіна мріяла про сцену й була впевнена, що вона стане оперною співачкою. Проте фінансові труднощі могли поставити хрест на її планах, батьки не мали грошей на уроки музики. І саме тут на шляху дівчинки з’явилася Розалі Міллер — викладачка, яка повірила в юну обдаровану ученицю й погодилася навчати її безоплатно. Резнік почала займатися з Міллер у тринадцять років та залишалася її ученицею навіть тоді, коли вже здобувала освіту в коледжі та робила перші кроки в кар’єрі.
Регіна вражала не лише голосом, а й розумом та дисципліною. Вона пропустила кілька класів у школі, швидко просуваючись у навчанні, й обрала спеціалізовану середню школу, де опановувала німецьку та італійську — мови, які мали стати ключем до світової опери.
Попри талант та амбіції, дівчина залишалася реалісткою. Вона навіть відмовилася від стипендії в престижній Джульярдській школі, зробивши більш практичний вибір — Гантер-коледж у Нью-Йорку. Там вона здобувала музичну освіту, аби мати надійну професію вчительки на випадок, якщо кар’єра співачки не складеться. Цей розрахунок, однак, виявився зайвим. У 1942 році, здобувши диплом, Резнік вже впевнено крокувала до великої сцени.
Тріумфальний зліт
Регіна Резнік не дарма довіряла своєму таланту. На початку 1940-х років її кар’єра зробила справжній стрибок вперед. Восени 1942 року вона вперше вийшла на сцену Бруклінської академії музики, а вже невдовзі дебютувала в опері — у ролі Леді Макбет у «Макбеті» Верді в Новій оперній компанії Нью-Йорка. Попереду на неї чекав виснажливий національний тур із сорока концертами — від університетських містечок до жіночих клубів та церков. Та юна співачка впоралася блискуче.
Вже наступного року світ дізнався про нову зірку. В Мехіко Резнік виконала Леонору у «Фіделіо» Бетховена під керівництвом великого Еріха Кляйбера. Потім були виступи в Нью-Йоркській міській опері, де вона заспівала Мікаелу з «Кармен» та Сантуццу з «Сільської честі».
Справжнім проривом стала перемога в радійних «Auditions of the Air» у 1944 році, завдяки якій її запросив до трупи Метрополітен-опери сам Едвард Джонсон. Доля подарувала Регіні шанс, водночас перевірила на міцність. 6 грудня того року Резнік усього за кілька годин до вистави замінила знамениту Зінку Міланов у ролі Леонори в «Трубадурі» Верді. Це був її тріумф. Лише за кілька тижнів вона встигла заспівати Сантуццу, Аїду та Леонору під орудою Бруно Вальтера — шалене випробування для такої молодої артистки.
Відтоді Резнік стала провідною сопрано «Метрополітен-опери». На її рахунку — Еллен Орфорд у прем’єрі «Пітера Граймса» Бріттена, Еліс Форд у «Фальстафі», Зіглінда у «Валькірі» Вагнера, Донна Анна й Донна Ельвіра у «Дон Жуані» Моцарта, Принцеса Еболі в «Дон Карлосі».
Резнік часто повторювала, що опера для неї — це спорт.
«Те, чого ми, оперні співаки, досягли за своє життя, коли я озираюся на 40 років такого співу, — це дуже великий подвиг. Коли ви на піку своєї сили в опері, якщо ви виконуєте оперу на кшталт «Жінки без скіпетрів», немає нічого, з чим це можна порівняти, хіба що зі змаганнями на витривалість на Олімпіаді».
Так, за лічені роки дівчина з Бронкса перетворилася на одну з головних дів світової опери, довівши, що наполегливість та талант можуть підняти на вершину навіть у найсуворіших умовах.
Новий голос — нова вершина
До середини 1950-х років Регіна Резнік вже встигла завоювати славу як блискуче сопрано, але саме тоді її кар’єра несподівано пішла іншим шляхом. Її голос почав темніти, набираючи насичених відтінків мецо-сопрано. Це був не просто технічний виклик — це було випробування, яке могло зруйнувати вже здобуту славу. Проте Резнік не здалася. Вона звернулася до колишнього баритона Джузеппе Данізе, який допоміг їй перебудувати техніку й відкрити нове вокальне «я».
Відмовившись від улюблених сопранових партій, Резнік занурилася в інший репертуар: драматичний, теплий, виразний. Саме в ньому вона знайшла справжнє розкриття — Кармен у «Ковент-Гардені» 1957 року, що стала її тріумфом та новою візитівкою. Лондонська публіка захоплювалася її спокусливою Мариною з «Бориса Годунова», дотепною Пані Квіклі у «Фальстафі» й величною Клітемнестрою у «Саломеї». У Відні Резнік двічі виконувала «Кармен» під керівництвом Герберта фон Караяна, а незабаром підкорила Берлін, Париж та Штутгарт. Регіна сяяла й у Зальцбурзі, де співала Еболі в «Дон Карлосі».
Європейські сцени прийняли Резнік як справжню зірку, тоді як у Метрополітен-опері справи складалися складніше. Новий директор театру Рудольф Бінг бачив у ній радше другорядну виконавицю, ніж примадонну, і довго не давав їй шансів розкритися як Кармен. Розчарована байдужістю керівництва, Резнік навіть залишила трупу у 1967 році на знак протесту. Лише пізніше театр визнав помилку й повернув їй головні ролі.
Попри конфлікти, у Метрополітен-опері Регіна створила десятки образів, серед яких Амнеріс в «Аїді», Ульріка в «Балі-маскараді», Азучена в «Трубадурі», Лаура в «Джоконді» та Баронеса у прем’єрі опери Барбера «Ванесса». У Сан-Франциско вона подарувала американській публіці Клер у прем’єрі «Візиту старої леді» фон Ейнема.
Резнік ніколи не шкодувала про свій перехід до мецо-сопрано.
«Коли я перейшла на мецо, гама великих партій, а також великих головних ролей була настільки величезною, що просто не було жодних сумнівів у інтересі до мене як акторки», — сказала вона Брюсу Даффі в інтерв’ю.
Критики погоджувалися, її Ульріка у «Балі-маскараді» вважалася неперевершеною, а Кармен — однією з найчуттєвіших та найсміливіших у XX столітті.
Закарбування в історії
Вона довела, що справжній талант здатен пережити будь-які трансформації. Починала Регіна Резнік як юне сопрано з Бронкса, але світ запам’ятав її як одну з найяскравіших мецо-сопрано XX століття.
Її талант визнавали у всьому світі. Регіна отримала звання Командора Французької академії мистецтв, наук та літератури, була вшанована почесним титулом Камергерін в Австрії та нагороджена Медаллю Президента США.
Починаючи з 1970-х років, Резнік поставила дванадцять оперних постановок у Сан-Франциско, Гамбурзі, Варшаві, Лісабоні, Венеції, Сіднеї та Страсбурзі.
Вона разом з чоловіком, художником Арбітом Блатасом, ставила «Кармен», «Фальстафа», «Пікову даму» та «Електру». У 1987 році Регіна Резнік вийшла на Бродвей як фрау Шнайдер у «Кабаре», здобувши номінацію на «Тоні», а трохи пізніше зіграла мадам Армфельдт у «Маленькій нічній музиці» Стівена Сондхайма.
У 1983 році вона звернулася й до кінематографа, створивши документальний фільм про Венеціанське гетто, де досліджувала власне єврейське коріння.
Співачка володіла шістьма мовами й легко переходила від німецької опери до англомовного театру та мюзиклів на кшталт «Кабаре» чи «Маленької ночі музики». Вона проводила майстер-класи у Метрополітен-опера, викладала у школах світу, а також залишила свій слід як постановниця та наставниця. Її внесок у культурне життя Нью-Йорка був настільки значним, що 24 січня 1991 року мер міста проголосив Днем Регіни Резнік.
Регіна Резнік Вона відійшла 8 серпня 2013 року, за кілька тижнів до свого 91-го дня народження. Для світу це стало втратою великої артистки, а для Нью-Йорка — прощанням із жінкою, яка зробила його сцени світовим центром музичної драми.
