Звичайний хлопець з Бронкса, названий на честь По, став одним із найвпливовіших американських романістів ХХ століття, автором книг, що поєднують історію, філософію та літературну майстерність. Ця неймовірна історія успіху — далі на bronxski.com.
Поступове становлення письменника
Едгар Лоуренс Доктороу народився 6 січня 1931 року у Бронксі в родині другого покоління євреїв-іммігрантів з Росії. Його батько тримав музичний магазин, де завжди звучали класичні мелодії, а мати прищепила любов до книг. Не дивно, що хлопчика назвали на честь Едгара Аллана По — письменника, здатного оживляти темні й загадкові світи.
Дитинство майбутнього автора минало серед вулиць Бронкса, а перші спроби пера він зробив у стінах престижної Бронкської вищої школи наук. Там, серед математичних геніїв, він знайшов власну нішу — літературний гурток та шкільний журнал, де вперше надрукували його роботу. Тоді юний Доктороу усвідомив: його шлях — це слова, здатні змінювати реальність.
Він продовжив навчання в Кеньйон-коледжі в Огайо, де вчив філософію, грав у студентських театральних постановках та відвідував курси відомого поета-критика Джона Кроу Ренсома. Саме в коледжі Едгар познайомився з літературними дискусіями, які пізніше глибоко вплинули на його власний стиль.
Після випуску Доктороу вступив до аспірантури з драматургії в Колумбійському університеті, однак навчання перервала військова служба. Два роки він провів у Західній Німеччині у військах зв’язку під час Корейської війни. У цей період Едгар одружився з письменницею Гелен Сетцер, з якою пізніше виховав трьох дітей.
Повернувшись до Нью-Йорка, Доктороу працював у кінокомпанії Columbia Pictures, читаючи гори сценаріїв, серед яких чимало було вестернів. Саме тоді в нього виникла ідея власного роману під іронічною назвою «Ласкаво просимо до важких часів». Коли книжка вийшла у 1960 році, критики назвали її «драматичною, напруженою та яскраво символічною».
Далі Едгар пройшов шлях редактора й видавця. У New American Library він редагував тексти Ієна Флемінга та Айн Ренд, у Dial Press видавав книги Нормана Мейлера та Джеймса Болдвіна. Але врешті Доктороу полишив видавничу кар’єру, щоб зосередитися на власній творчості.
На запитання, чому він став письменником, Едгар відповідав просто:
«Я був дитиною, яка читала все підряд. У якийсь момент мене почало цікавити не тільки те, що буде далі, але і як зробити так, щоб історія ожила на сторінці. І тоді я зрозумів — я мушу писати».
Занурення у літературне життя
У 1966 році Едгар Доктороу опублікував другий роман «Велике як життя», який згодом сам заборонив перевидавати. У 1969 році він залишив видавничу справу й остаточно занурився у літературу. В Каліфорнійському університеті в Ірвайні, де його запросили як письменника-резидента, Доктороу завершив «Книгу Даниїла» у 1971 році. Цей твір, натхненний судовим процесом та стратою Джуліуса та Етель Розенберг, отримав схвальні відгуки. The Guardian назвала роман шедевром, а The New York Times зарахувала автора до першого рангу американських письменників.
Світове визнання молодому автору принесла наступна книга — «Регтайм», яку він написав у 1975 році. Її включили до списку 100 найкращих романів ХХ століття за версією Modern Library. Цей твір поєднав вигадані та реальні постаті у химерному хороводі американської історії — від Генрі Форда до Зигмунда Фрейда, від Карла Юнга до Джона Моргана. Саме ця манера поєднання вигадки з фактами, іронії з епосом стала літературною візитівкою автора.
У 1980-2000-х роках Доктороу створив цілу низку знакових творів. Серед них — «Місячне озеро» (1980), «Світова виставка» (1985), «Біллі Батгейт» (1989), «Водопровід» (1994), «Місто Бога» (2000), «Марш» (2005). У романі «Гомер і Ленглі» 2009 року він звернувся до історії братів Колльєр, ексцентричних відлюдників з Гарлема, а останньою його книгою став експериментальний «Мозок Ендрю», написаний у 2014 році.
Крім романів, Доктороу писав п’єси, оповідання та есе. Його збірки «Життя поетів» (1984), «Оповідання солодкої землі» (2004), «Весь час на світі» (2011), а також томи есе «Звіти про Всесвіт» (2003) та «Креаціоністи» (2006) демонструють широту його інтересів — від літератури до науки.
Едгар Доктороу викладав у провідних університетах країни — від Єльської школи драми до Принстона, а з 1982 року був професором англійської та американської літератури в Нью-Йоркському університеті.
Унікальний стиль
Едгар Доктороу був майстром у перетворенні минулого на живу, відчутну реальність. Його романи, засновані на ретельних дослідженнях, ніколи не виглядали «пилом старих газетних архівів», як відзначав критик Джон Брукс.
«Ми розповідаємо та переповідаємо історії, і ці історії освітлюють наше повсякденне життя. Він знову і знову показував нам, що наше минуле — це наше сьогодення, і що ті, хто не бажає боротися з тим, що сталося, будуть приречені повторювати його найгірші помилки», — писав Джей Паріні.
Доктороу вмів брати жанрові форми та використовувати їх як дзеркала історії.
Він не вірив у прогрес як у лінійний рух уперед та не визнавав абсолютності історичних фактів.
«Там, де сходяться міф та історія, починаються мої романи», — казав він.
Для Едгара література ніколи не була документом чи політичним маніфестом. Художня література для нього була простором інтуїції, міфу й метафізики, що виходить за межі мови політики. Його тексти вражали новаторською структурою, розмиттям меж між фактом та вигадкою, дослідженням тем війни, родинних зв’язків, ідентичності, відчуження, справедливості, корупції, людської свідомості. Він сам зізнавався:
«Я завжди був письменником, який винаходить. Я створюю книги, щоб у них можна було жити. Я жив у них, поки писав. Тепер черга читача».
Проза Доктороу звучала майже музично. Ритми, каденції, повтори й ліричні пасажі просували сюжет уперед так, ніби він писав симфонію, а не роман. Недарма музика була серцевиною його дитинства. Для Доктороу важливішим за сухі факти було відчуття епохи — як вона пахне, звучить, рухається, як говорять її люди. Він довіряв картинам, фотографіям, живим образам більше, ніж статистиці.
«Ми живемо в минулому більше, ніж здається, — казав письменник. — Кожен, дивлячись у дзеркало, бачить своїх батьків».
І саме ці голоси та образи поколінь він умів передати читачеві крізь відстань, час та пам’ять.
Нагороди та спадщина
Едгар Доктороу посідає почесне місце серед найвидатніших американських письменників, адже його творча кар’єра тривала понад півстоліття. За цей час він здобув велику кількість нагород та відзнак. Серед них Національна гуманітарна медаль (1998), включення до Зали слави письменників Нью-Йорка (2012), премія PEN/Saul Bellow за досягнення в американській літературі (2012), медаль Національного книжкового фонду за видатний внесок (2013) тощо. У 2014 році він також отримав премію Бібліотеки Конгресу США за американську художню літературу.
Творчий доробок цього автора неодноразово відзначався престижними нагородами. Він тричі ставав лауреатом премії Національного кола книжкових критиків (за «Регтайм», «Біллі Батгейт» та «Марш»), здобув Національну книжкову премію за «Всесвітню виставку» (1986), премію PEN/Faulkner за «Біллі Батгейта» (1990) та «Марш» (2006). Його ім’я фігурувало серед номінантів Національної книжкової премії ще з 1972 року, коли була висунута «Книга Даниїла».
Доктороу друкувався у впливових літературних журналах: New Yorker, Kenyon Review, Atlantic, Paris Review, Gentleman’s Quarterly. Він завжди привертав увагу критики та читачів, був стипендіатом фонду Ґуґгенгайма, отримував медаль Вільяма Діна Гауеллса, Почесну грамоту Едіт Вортон, літературну премію Chicago Tribune та інші відзнаки.
«Едгар Доктороу — це наш власний Чарльз Дікенс, який втілює виразно американський простір та час, передає наші безліч голосів», — сказав бібліотекар Конгресу Джеймс Біллінгтон під час церемонії нагородження. «Кожна книга — це яскраве полотно, наповнене кольором та драмою. У кожній він описує зовсім інший світ».
Поза літературною сценою Доктороу також проявляв громадянську позицію. Він був учасником проізраїльської групи «Письменники та митці за мир на Близькому Сході», а у 1984 році підписав відкритий лист проти продажу німецької зброї Саудівській Аравії.
Підхід до письма Едгара Доктороу визначався переконанням, що історія в романі повинна підкорятися уяві автора. Для нього вигадка мала автономну, навіть первинну силу, а історичні факти ставали лише матеріалом для художнього осмислення.
21 липня 2015 року великий письменник помер у віці 84 років на Мангеттені від раку легень. Похований він на кладовищі Вудлон у Бронксі — там, де його життя та творчість замкнули коло.