Цього автора вважають хронікером американської тривожності, письменником, який перетворив страхи й параної епохи на літературу, що змушує задуматися про сенс існування. Історію успіху цього простого хлопця з Бронкса, який здобув світову славу, — читайте далі на bronxski.com.
Головне — почати
Дон Делілло народився 20 листопада 1936 року у Бронксі, в родині італійських іммігрантів з гір Абруцці. Його дитинство було занурене у двомовний світ: вдома звучав діалект італійської, на вулицях — англійська з домішками сленгу. Батько працював у страховій компанії, мати намагалася зрозуміти нову країну, а сам Дон ріс серед вулиць, де перепліталися культури та мови. З ранніх років він відчував себе свідком зіткнення старої та нової Америки.
Навчався хлопець у Фордгемському університеті в Бронксі. Вивчав релігію та філософію, але жодних ілюзій щодо кар’єри у великій науці чи політиці не мав. Медичний іспит провалив, на війну не потрапив, був занадто молодий для Кореї та занадто старий для В’єтнаму. Після випуску Дон влаштувався копірайтером до відомого агентства Ogilvy & Mather, де працював над рекламою, виконуючи мрії батьків, які хотіли бачити сина в костюмі та з краваткою. Однак спокою та задоволення від цієї роботи Делілло не мав. З дитинства у нього була мрія стати письменником, але багато років Дон вагався та постійно відкладав рукопис убік, хоча робив багато спроб щось створити на папері.
Лише у 35 років, після багатьох сумнівів, вийшов перший роман «Американа» у 1971 році — історія керівника телемережі, який шукає «справжню» Америку. Делілло зізнавався:
«Я дуже повільно починав. Мені бракувало дисципліни для величезних зобов’язань, які доводиться брати на себе. Навіть коли в мене був цілий день, щоб писати, а іноді й цілий тиждень, мені нарешті знадобилася вічність, щоб написати свій перший роман. Я не мав особливих очікувань, що роман колись буде опубліковано, бо він був певним безладом. Тільки коли я виявив, що пишу речі, яких я не усвідомлював, що знаю, я сказав: «Тепер я письменник».
Шлях Делілло у літературу був позначений впливом великих подій. Особливо сильним стало враження від вбивства Джона Кеннеді. Відчуття невизначеності, змови й тривоги, що заполонили країну після цього, лягли в основу багатьох його тем.
Перші твори: «Кінець зони» (1972), «Вулиця Грейт Джонс» (1973) та «Зірка Ратнера» (1976) поступово принесли йому визнання критиків.
Становлення письменника
Після перших спроб знайти власний голос Дон Делілло в середині 1970-х років увійшов у нову фазу. Починаючи з роману «Гравці» (1977), його світогляд стає похмурішим, а герої — дедалі зухвалішими у своїй руйнівності та безпорадності. Критики відзначали, що симпатизувати цим персонажам було складно, але сама мова Делілло, еліптична, рвана, наповнена відчуттям тонкого підтексту, притягувала нестримно.
Далі з’явилися трилери «Біжить пес» (1978) та «Імена» (1982), частина дій яких розгортається в Греції. Але справжнім проривом став роман «Білий шум» 1985 року, що приніс Делілло Національну книжкову премію. Це історія професора гітлерівських студій, чиє життя руйнує токсична хмара, яка змінює саме відчуття реальності. Тут автор торкається теми страху смерті — універсальної та водночас надзвичайно сучасної.
Наприкінці 1980-х років Дон Делілло сміливо працює з історією. У романі «Терези» (1988) він створює художній портрет Лі Харві Освальда, а в «Мао II» (1991) досліджує, як політичне насильство змінює роль письменника у світі.
Найбільше визнання приніс йому масштабний роман «Підземний світ» (1997) — епопея про Америку епохи Холодної війни.
У XXI столітті Делілло не втрачає експериментаторського духу. «Художник по тілу» (2001) розповідає про вдову, що переживає містичний досвід. У «Космополісі» (2003) дія відбувається в лімузині мільярдера, який їде Мангеттеном. Після терактів 11 вересня Дон Делілло пише «Людину, що падає» (2007), в якій досліджує травму виживання. У «Точці Омега» (2010) розмірковує над природою часу, а в «Нулі К» (2016) — над кріонікою та пошуком безсмертя. Його пізній роман «Тиша» (2020) переносить читача у світ глобальної катастрофи, де кілька людей намагаються осмислити нову реальність під час вечірки на Супербоул.
Крім романів, Делілло створює п’єси, сценарії, а також збірку оповідань «Ангел Есмеральда» (2011), що об’єднала дев’ять історій.
Мистецтво та терор: страшний та прекрасний стиль автора
Дон Делілло у своїх творах занурюється в темні глибини американської культури: від розбитого Девіда Белла («Американа») до одержимого Білла Грея («Мао II»), від божевільного Лі Гарві Освальда («Терези») до суїцидального Еріка Пекера («Космополіс»). Навіть у «Білому шумі» професор Джек, який викладає гітлерівські студії, з гірким гумором розмірковує про смерть та масові вбивства.
Кажуть, що на письмовому столі Делілло завжди лежали дві теки — «Мистецтво» та «Терор». Цей символічний поділ він пояснив у «Мао II»:
«Я колись думав, що художник може змінити внутрішнє життя культури. Тепер цю територію зайняли виробники бомб та бойовики».
Не дивно, що його бачення часто називають параноїдальним — він пов’язує всі елементи сучасного суспільства в тривожну, але цілісну картину.
Критику та читачам здавалося, що Делілло має майже пророчі здібності. В «Мао II» дехто бачив передчуття війни з терором. На обкладинці «Підземного світу» нібито відлунює образ літаків, що згодом врізалися у Вежі-близнюки. А «Білий шум» перегукується з панікою через сибірську виразку у 2001 році.
Делілло зізнається, що ніколи не планує своїх романів. Він працює з випадковими нотатками на клаптиках паперу, які носить із собою завжди. Потім повертається до них через тижні чи місяці.
«Я ніколи не робив план для жодного роману, який я написав», — каже він.
Творчість Делілло показує, що він завжди дозволяє мистецтву йти своїм шляхом, відгукуватися на час та простір, у якому він живе. Для нього письменництво — це не про завершені сюжети та акуратні епілоги, а про проникнення в суть сучасної Америки, де мистецтво та терор переплітаються у складному танці.
Нагороди, визнання та місце в американській літературі
Творчість Дона Делілло відзначена численними преміями: Національна книжкова премія («Білий шум», 1985), премія PEN/Фолкнера («Мао II», 1992), премія PEN/Саула Беллоу за досягнення в американській художній літературі (2010) та багато інших. У 1979 році він також став стипендіатом Ґуґгенгайма.
У 2006 році газета The New York Times провела опитування серед сотень письменників, критиків та редакторів, щоб визначити найкращий американський роман останніх 25 років. Роман Делілло «Підземний світ» (1997) посів друге місце, а «Білий шум» та «Терези» також увійшли до списку.
Особливе визнання Делілло здобув у 2013 році, коли під час Національного книжкового фестивалю здобув премію Бібліотеки Конгресу США за американську художню літературу. Ця відзнака вшановує письменників, які поєднують художню майстерність, оригінальність мислення та уяву й чиї твори послідовно розповідають про американський досвід.
Сам письменник пов’язав нагороду зі своєю родинною історією:
«Мої перші думки були про матір та батька, які прийшли в цю країну важким шляхом. У значному сенсі премія Бібліотеки Конгресу є кульмінацією їхніх зусиль та даниною їхній пам’яті».
На схилі років
Дон Делілло живе в окрузі Вестчестер у Нью-Йорку зі своєю дружиною Барбарою, але серцем він усе ще залишається в Бронксі — районі свого дитинства. Щороку Делілло повертається, щоб зустрітися зі старими друзями: вони обідають разом, сміються та неминуче переходять до бейсболу — його першої любові, яку він називає своєю другою мовою. Вирісши серед бейсболу, радіо та походів на стадіон «Янкіз», Дон вважає це «само собою зрозумілим задоволенням».
Хоч письменник часто описується як відлюдник, він відкидає цей ярлик.
«Я зовсім не відлюдник. Просто приватний», — каже Делілло.
Він визнає, що старіння впливає на творчість й робота стає повільнішою. На написання останньої книги пішло майже чотири роки, вона навіть не має 300 сторінок. Делілло сам визнає, що світ його романів — це щільно заведена машина, яка поступово виходить з ладу. Пройшовши шлях від робітничого Бронкса до слави та Медісон-авеню, а тепер до спокійного будинку на півночі штату, він каже:
«У мене було дуже щасливе життя. Я був дуже щасливим письменником».
Автор лишається вірним старим традиціям: друкує книги на ручній друкарській машинці та не користується електронною поштою. І хоча світ змінюється навколо нього, Делілло залишається гігантом літератури XX століття, навіть в епоху новин та соціальних мереж.